НАПИШИТЕ ПОЖАЛУЙСТА ПЕРЕСКАЗ ЭТОГО ТЕКСТА... - вопрос №781912

Боротьба за життя

Політрук Василь Олександрович Сухомлинський горів у пекельному вогні. І старенький лікар, начальник госпіталю, звелів його нести просто на операційний стіл. Лікар уважно оглянув рани, похитав скрушно головою.

— А ліву руку вам доведеться відпиляти, молодий чоловіче, — сказав він,

— Як же я буду без руки?!

— У вас уже зараз гангрена, А це, брате, смертельно.

— Не треба різати, лікарю. Прошувас…

— Думаєш, мені хочеться різати, сину?

— То й не ріжте. Благаю вас.

— Ви що, піаніст чи скрипаль? — звів очі лікар.

— Ні, я вчитель.

— Учителювати можна й з одною рукою.

— Воно-то так. Але вчителеві руки потрібні не менше, ніж музикантові… Як і лікареві, наприклад, — додав він по хвилі. Хірург глянув на пораненого й посміхнувся.

Він сам оперував політрука Сухомлинського. Спочатку розчистив рану на лівій руці, довго стуляв потрощені кістки, зшивав м’язи і сухожилля.

Нарешті сестра забинтувала рану.

— Один шанс зі ста, — зітхнув лікар, а голосно додав:— Коли й обійдеться, рука ваша буде коротшою за праву, ледве сточив…

— Нехай коротша, аби була, — сказав політрук, втрачаючи свідомість.

Після короткого відпочинку друга операція. Велика, рвана рана зяяла над самим серцем. У глибині рани скальпель натрапив на гострий зуб заліза. Не дай боже, той осколок на кілька сантиметрів попав би нижче — і давно б не було на світі цього на диво терплячого політрука.

Через три дні, коли хворому стало краще, лікар вручив Сухомлинському той осколок.

— Нате сховайте свою смерть. А ви молодець, учителю. Кров у вас чудесна! Перемогла гангрену. Можна сказати, випросили в мене руку. Спасибі вам за терпіння.

Дні, коли чергувала медсестра Валя Маслівець, були для Василя найбільшою відрадою. Адже Валя, можна сказати, землячка, з Полтавщини вона, з Нових Санжар, а вчилася в Полтавському педінституті, і він зустрічав її там не раз, коли приїздив улітку на сесії як студент-заочник. У перші дні після операції, коли йому було особливо зле, Валя не відходила від нього, була за рідну сестру, за матір. Вона годувала його з ложечки, напувала чаєм і водою, клала холодний компрес на розпашіле чоло, говорила добрі й ласкаві слова.

Він слухав її захоплено.

— Валю, яка з тебе була б чудова вчителька! Обіцяй мені, що після війни працюватимеш у школі! Обіцяєш?

— Обіцяю! Я у твоїй школі працювати буду. А ти станеш директором…

— Спасибі тобі. Тільки навряд чи я виживу. А так хотілося б… Ти розумієш! Я заходжу в клас. Десятки дитячих очей дивляться на мене з цікавістю і ждуть від мене чогось нового. І я розповідаю їм про незнане, відкриваю очі на дивний світ. Ти знаєш, Валю, при вході в нашу школу ми вивісимо велике полотнище, а на ньому напишемо слова, звернені до учнів: «Найголовніше, що ти повинен знайти в нашій школі, — це мету свого життя». І потім ще слова великого вченого Пирогова. Їх теж би написати на видноті: «Школа славна не числом, а славою своїх учнів»